slide01

Ларіон Загородній. Останній бій Холодного Яру у Лук'янівській тюрмі

Автор  Вівторок, 06 вересня 2016 21:21

9 лютого 1923 року о 8:30 у Лук’янівській в’язниці м. Києва засуджені до розстрілу холодноярці підняли повстання, захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. Майже чотири години серед Києва точився бій.

Ларіон Загородній – хлібороб із діда-прадіда – взірцевий герой більшовицької міфології: "нерухомістю не володів", батьки землі не мали, орендували 8-10 десятин, вирощували хліб. Здавалось, ідеальнішого пролетаря не знайти, але, як довів його життєвий шлях, не завжди матерія визначає свідомість…

Перший повстанський загін Ларіон Загородній створив у листопаді 1918 р. під час антигетьманського повстання. Роззброював німецькі частини.

Другий загін організував у серпні 1919 р. – для боротьби проти денікінців.

Від травня 1920 р. боровся проти більшовиків у відділах Дорошенка, Олександра Кваші та в лавах Степової дивізії Костя Степового-Блакитного.

Коли степовики на Покрову 1920 р. відійшли на південь, Загородній залишився воювати в рідній місцевості, влившись до загону Пилипа Хмари на чолі чоти.

1921 року Загородній – командир 1-го Холодноярського кінного полку. Оперував переважно у Чигиринському, Олександрійському та Єлисаветградському повітах.

Завербований повстанець із Чорноліського полку Пилипа Хмари вважав, що навесні 1921 р. у Загороднього було "267 чоловік і більше". "Всі на добрих конях і добре озброєні".

Роз’їжджаючи із села в село, перехоплювали пошту, висмикували із сіл сексотів або тих, хто відкрито виступав за совєтську владу. Під час походів отаман часто використовував червоний прапор, завдяки якому "тривалий час роз’їжджав без переслідування з боку червоних загонів".

15 березня 1921 р. Загородній провідав свою родину. Запродана душа поспішила доповісти про це "соввласті". Але карателі не встигли – отаман зник.

Розлючені невдачею, більшовики застрелили Ларіонового батька Захара, арештували отаманову дружину і тестя та кинули їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, хату спалили.

15 травня чекісти розстріляли дружину отамана та її батька.

Весь 1921 р. Загородній та його козаки активно нищили живу силу ворога. Про це свідчать більшовицькі документи, вони зафіксували "бои [Загороднього] с Красными войсками под сс. Тылиткой, Хайковкой, Пастырским, аналогичные бои под сс. Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет на с. Матвеевка, захват 35 лошадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г." Та багато інших боїв і сутичок.

Ларіон Загородній, головний отаман Холодного Яру в 1922 р. (16.03.1897, с. Кошарки (тепер Йосипівка) Новомиргородського р-ну Кіровоградщини – 9.02.1923, Київ)

Всі фото надані автором

Навесні 1922 р. Холодний Яр ожив. Із землянок на світ Божий з’являлися партизани, з хуторів і сіл почали сходитися козаки. В березні відділ Загороднього з’єднався із загонами отаманів Гупала і Залізняка, і, як стверджував ворог, "совершил ряд кошмарных, неслыханных зверств".

Більшовики писали про "непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановку и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами – в апреле 22 г." та подібні дії в травні-серпні 1922 року.

Чекісти весь час намагалися вистежити отамана.

Ось фрагмент їхнього зведення №2 у справі №206 від 21 квітня 1922 р. за підписом уповноваженого Івана Віхірєва: "Тройки банды Загороднего по-прежнему раз’езжают по уезду, собирают сведения, мешают вывозу продналога и охотятся за ответственными работниками..."

А ось уривок зі зведення №4 у тій же справі від 5 травня:

"Тройки Загородняго распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд. Не проходит ни одного дня, чтобы они не остановили кого-нибудь из проезжающих. Ответственные совработники боятся ездить вглубь уезда...

Вообще за последнее время замечается усиленный приток из-за кордона, при чем привозят массу писем... Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывали, что к ним часто приезжают тройки, берут продукты и фураж, причем за все взятое платят".

У зведенні Івана Віхірєва №5 читаємо:

"По сведениям, полученным от крестьян, Загородний вернулся из-за кордона, привез с собой нескольких офицеров и несколько возов винтовок и патронов. В последнее время... группируются в отряды по 10 – 12 чел. кавалерии во главе с офицерами, снабженными картами и биноклями... Кавалеристы Загородняго одеты хорошо, имеют хороших лошадей, на 10 человек имеется 2 пулемета "Луис". ...Необходимо принять меры к из’ятию всех ненадежных и тяготеющих к закордону путем отправки их "за границу" (через Одесское ГПУ)...

Тройки по-прежнему раз’езжают по Компаниевской волости и убивают ответственных совработников (...) Волость эта всегда была петлюровской и теперь тем более. В ней работали Гулый-Гуленко, Ясинский, Нестеренко-"Орел"-"Сирко", и она несколько раз брала Елисаветград, так что на нее надо обратить внимание..."

Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана:

"Сам Завгородний одет в темно-синюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами "УНР", вишитый сухозлоткой.

Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено. – Ред.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен".

Навесні 1922 р. чекісти розпочали операцію "Заповіт". Задум полягав у тому, щоб очолити партизанів лісостепової зони України, "дисциплінувати" й об’єднати козаків, взяти на облік усі загони, а згодом і кожного козака. По ходу роботи знищувати "для застрашування інших" анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих – тих, хто не піддався на московський гачок.

Головну роль у чекістській операції мали відіграти т. зв. командир т. зв. військ Чорноморської групи "генерального штабу полковник Гамалія", справжнє ім’я Петро Трохименко, та "начальник штабу сотник Завірюха" (Терещенко).

Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха – колишні петлюрівці. Трохименка називали членом Центральної Ради, але у списках Центральної Ради є лише Павло Трохименко. Гамалія-Трохименко за часів був комендантом Єлисаветграда у 1917 – 1918 роках. Відтак партизани сприйняли Трохименка за свого. Хто ж міг знати, що з квітня 1921 року він став "сєкрєтним сотрудніком" ЧК!

Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази "Гамалія" та "Завірюхи". Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, запально.

Ці накази, безперечно, дисциплінували лісове воїнство, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що "готує всеукраїнське повстання", побачило перспективу. Якщо досі козаки "без надії сподівались", то тепер з’явилася "реальна" надія.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу... Але ж патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття. Найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною було використано проти неї та останніх її героїчних синів.

Ось уривки деяких наказів, підписаних Гамалією та Завірюхою:

"Наказ № (число нерозбірливе) Військам Чорноморської групи. По Наказу Командуючого групи отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу. Нач. штаба групи Сотник Заверюха".

13 липня 1922 р. "Командующій Черноморскою Повстанческою группою генерального штаба полковник Гамалія" наказував Загородньому негайно зібрати під своє керівництво всі загони, що оперують у Чигиринському повіті, а після того як вони зберуться у визначеному місці, негайно прислати у "штаб групи" зв’язок.

У наказі №6 вже видно головну мету чекістів: "Дати відповіді де яка організація, хто стоїть в голові".

А в наказі №7 від 28 серпня 1922 р. Гамалія-Трохименко робить наступний крок: "Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет... Пам’ятайте, що в цей мент не з нами той, хто проти нас".

Під машкарою наведення дисципліни Гамалія намагався з’ясувати стан організації, прізвища керівників і козаків.

Цим же наказом Загороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї Холодноярської кінної дивізії, а отамана Залізняка – командиром неіснуючого 1-го дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи, "а тим часом формувати 1-й кінний полк кінної дивізії". Було б смішно, якби не гірко: ворог вже почав призначати керівників партизанських загонів!

14 серпня 1922 р. відбулася чергова зустріч із сотником-чекістом Завірюхою, який представив документи на начальника штабу т. зв. Чорноморської повстанчої групи.

"Зв’язок зі штабом групи нас обрадував, – згадував Загородній, – оскільки це давало нам можливість об’єднати наші зусилля й отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі".

"З’їзд отаманів", на якому чекісти планували арештувати керівників підпілля, з невідомих причин відкладався, і "полковник генерального штабу Гамалія" підбадьорював Загороднього (щоб той не розчарувався від довгого чекання).

11 вересня 1922 р. Гамалія писав: "Пане отамане... Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю... Мій привіт всім отаманам і козакам".

Справді, Гамалія зробив "все, що треба". Спершу обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто мав вирішити питання про всеукраїнське повстання, але, видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести "груповий з’їзд".

У наказі №10 з’явилися дата і місце проведення "з’їзду" – 29 вересня 1922 р. у Звенигородці. Згідно з наказом мусили прибути командири дивізій, полків і керівники підпільних організацій. Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України.

Щоб заінтригувати отаманів, у наказі повідомлялося, що "на з’їзді будуть присутні ген. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцький". Андрія Гулого-Гуленка на той час уже було заарештовано.

І ось надійшов той нещасливий день. Пастка була готова.

Завірюха запропонував їхати на з’їзд потягом, але Денис Гупало резонно зауважив, що Загороднього і Залізняка місцеві знають в обличчя. Тож вирішили їхати кіньми – під виглядом червоноармійського загону.

До Звенигородки вирушили Гупало, Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко і Олексій Добровольський. Їх супроводжував запроданець Завірюха.

Про цей день – останній на волі – пізніше розповідав Ларіон Загородній:

"Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з’їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці й гнали до Товмачівського лісу, де вони відстали.

Вночі ми доїхали до залізничної будки – зв’язку Завірюхи. В будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпорядженням Гулого до Звенигородки. Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: "Пане Загородній, або праця, або (неясно. – Ред.) життя. Гулий-Гуленко".

Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували".

На з’їзд не прибули звенигородці Чорний Ворон і Ґонта (Іван Лютий-Лютенко), Вороний із Полтавщини, Ялисей Лютий-Черевик із Криворіжжя та деякі інші партизани.

Денис Гупало давно відчував небезпеку, попереджав Ларіона, що "Завірюха хоче нас всіх здати", та й інші козаки закликали Загороднього не їхати на той "з’їзд", але фатальна помилка досвідченого отамана затягнула у пастку і його самого, і його побратимів – Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка і Олексія Добровольського.

Денис Гупало

Арештованих відправили до Києва – у Лук’янівську в’язницю…

2 лютого 1923 р. Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Ларіона Загороднього та його товаришів.

9 лютого о 8:30 в камері №1 Лук’янівської в’язниці м. Києва, де утримувалися засуджені до розстрілу холодноярці, під час роздачі вранішнього окропу арештанти заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії тюрми, захопили 14 рушниць і набої до них (…)

Майже чотири години серед Києва точився бій.

Коли безвихідь стало очевидною, отамани стали прощатися.

– Загородній! – звернувся до товариша Чорнота. – У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

"Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.

– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!

Шістнадцять тіл впало на підлогу".

Під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинуло 38 чоловік.

Згадаємо їхні імена:

- отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Загородній,

Мефодій Голик-Залізняк,

- Юрій Дроботковський (він же Чорнота),

Денис Гупало,

- Сергій Захаров,

- отаман Київщини Гайовий (він же Іван Грисюк із с. Дорогинки Фастівського р-ну),

- його помічник Михайло Куценко, старшина Армії УНР,

- "найвідданіший козак" Гайового Григорій Олійник,

- командир 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії Кость Здобудь-Воля з Кубані,

- козак-холодноярець Олексій Добровольський,

- козак-холодноярець Корній Черкас,

Іван Ляшенко, підпільник мережі отамана Чорного Ворона (Платона Черненка) з Криворіжжя,

- сотник корпусу Січових стрільців Армії УНР Микола Опока з Галичини,

- сотник корпусу Січових стрільців Армії УНР Михайло Турок з Галичини.

Іван Грисюк (Гайовий)

Вивчаючи справи холодноярських отаманів 1997 року у ДА СБУ, я звернув увагу на т. зв."Висновок в архівній кримінальній справі №1136" начальника відділу прокуратури Київської області І. Ф. Ленчевського від 22 вересня 1994 року.

Ленчевський дійшов висновку, що українські повстанці "злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні", а "кваліфікація злочинних діянь… дана вірно, засудження їх являється обґрунтованим".

Відтак Ленчевський постановив, що борці за волю України реабілітації не підлягають…

Мені цікаво, чи не його родичка Наталія Миколаївна Ленчевська 2004 року визнана почесним працівником Генеральної прокуратури?..

Ганебний висновок старшого радника юстиції Ленчевського затвердив 4 жовтня 1994 р.заступник прокурора Київської області Державний радник юстиції 2-го класу В. С. Калюжний.

Чи не його син – Сергій Васильович Калюжний – очолює нині Чаплинську прокуратору Херсонської області?

І чи підпадають ці прокурори під люстрацію?..

Місце поховання холодноярців досі не виявлено.

Та ніхто його і не шукає.

Ніби і не за Україну віддали свої молоді життя Ларіон Загородній та його товариші.

Роман Коваль

Sidebar Ad 1
Sidebar Ad 2
Sidebar Ad 3

FACEBOOK